Спасибі люди.
Спасибі милі
За серця теплі
За душі добрі
За думки мудрі
За часточку животворящого вогню,
Що душу врятував мою від смутку,
од відчаю та від болю.
Від руйнівної бурі у душі.
Подарував той ясний спокій тиші.
Як добре,що можу поділитись я з вами щастям,
Бо щастя - то тягар,коли його тримаєш у собі
Й незмога обмінятися щасливими думками,словами,дарами.
Спасибі за найменшу іскру ,
Найбллідніший промінь у очах.
За слово тепле,за півслова,за думку
чи за відблиск думки.
За те,що сказано мені,за те,що скажете,а може,й ні.
Спасибі люди.
Спасибі милі.(Коваленко Ю. Писала колись у юності,та бачу,що вірш для мене актуальний й нині.

Осінь,сестричко моя золота,
Чи збагну,зрозумію я,
Чом так сумні твої очі блакитні.
Лагідні,мудрі,а все ж не привітні.
Погляд твій промені сонця не гріють.
Тільки хмаринки в бездонних очах все сивіють
Й л"ється дощами сльоза.
Чом волосся розкішне твоє
Листя губить золоте?
Чом розплетені довгі коси,
Чом блищать в них холодні роси.
Може,жаль.що час так невпинно летить.,
Річка життя так швидко біжить.
Ні,не здогнать нам з тобою їх й не повернуть...
Можна лише про смуток забуть.

Важко на серці й мені,
Та жадоба добра,мудрості та пізнання
Надихає й дарує бажання жити.
Невблаганний вогонь,негасиме багаття
Спалює,нищить думку про кінечність буття
Дарує не смуток,а радість.
Радість життя,радість,що можу
творити,кохати,та головне віддавати
Тепло душі,мудрість серця,
Що як найцінніший скарб дороге,так бажанне...
Тож не сумуй,не печалься,не плач
За прожитим коротким життям
Підеш ти від нас в небуття,
Щоб відродитись знов молодою.
Усміхнись.Хай палають вогненні твої вуста.
Ніжні,милі вуста жоржини.
Одягнися в найкраще своє вбрання.
В золото кіс вплети червону калину.
Хай звучить твоя пісня жива.
Пісня вітру,смутку,печалі.
Хай то буде пісня добра.
Хай то буде гімн любові.
Подаруй людям те,що не жаль віддать.
(Що за блаженство все дарувать.)
Подаруй хоч надію навічне життя.
Подаруй хоч маленький шматок безсмерття.
І мене не забудь...
Як зберешся у путь,
Залиши хоч листочок на спомин.(Коваленко Ю,)

Есть люди с душою ранимой и странной

Они нелюдимы:живут в своём мире

Они не такие они не похожи

Всё то,что вокруг они чувствуют кожей

Скрывали от мира они все печали

В них места нет играм

Не любят чтобы лгали

 От сетей чужих уходить могут ловко

По жизни идут они ровной походкой

Им больно  от чёрствости мира из стали

Быть может,от этого сильно устали

Они не такие они не похожи

Их чувства глубоки,излишне,быть может

Им сложно ужиться,они терпят долго

Себя защищая барьером иголок

Они не умеют в любви притворятся

Приходится стенкой большой ограждаться

Всё то,о чём знаете только по книгам

они так живут,места нет в них интригам

Есть люди такие на всех не похожи

Они так ранимы,что чувствуют кожей

И если вам выпало с ними встречаться

То с миром из чёрствости нужно расстаться

Есть люди такие ...Они не похожи

Весь мир,что вокруг они чувствуют кожей...(А.Гжес")

Я целый мир несу в себе

Он бьётся пульсом в моём сердце

Да не умею жить как все

Ведь от души нет в мире средства

Да не умею выживать

Мне ближе неба чистота

Да не умею даже врать

Мне ближе как-то доброта

Я целый мир несу в себе

В нём море солнца и любви

Я целый мир несу в себе

И звёзды,млечные пути

Во мне есть сотни тысяч лье

Они укрыты в глубине

О них я не скажу ивам

Они останутся во мне

Ещё во мне живёт мой дух

Он крепнет с каждым новым днём

И у меня есть свой маршрут

Я не хожу чужим путём

Я целый мир несу в себе

Свободы дух простоты

Я не охотник ,не палач

Не узник и не падший раб

Я своего мерила луч

Души своей нашла я клад

Она во мне поёт о том

О чём боятся  и мечтать

А я вот смею и живу

Хоть иногда и тянет в плач

Я целый мир несу в себе

И в этом мире - я любовь

Я целый мир несу в себе!

И счастьем он впадает в кровь!

                                  (А.Гжес")